с. Черлінків (Цілінків) і Бохоники.

(записала 22. 02. і 14. 03. 2004 р. студентка І курсу НАУКМА Любов Стрельбіцька).

Бондар (Гаврилюк) Параска Лук’янівна, 1921 р. н.

“Я, Бондар (Гаврилюк) Параска Лук’янівна, народилася 30.10.1921 р. в селі Черлінків (Цілінків), тепер частина с. Бохоники на Вінничині, там же жила і під час голоду. Батьки: Бондар Лук’ян Варфоломійович, Бондар Фекла Данилівна, нас було нас 3 дітей. Освіта 7 класів, закінчила школу в Бохониках. Це село було може приблизно 300 хат. Ненабагато менше, ніж тепер. Школа – семирічка. Було дві церкви: в Бохониках – св. Іоанна Богослова (знищили в 30-х роках), в Черлінкові – Різдва Богородиці (розібрали в 60-х).

Я працювала 33 роки поваром і на інших роботах. Чоловік, Гаврилюк Микола, вже помер, він довго збирав матеріали про село, він добре пам’ятав, а я ні.

У 1928 чи 1929 році заснували колгосп. Взимку 1930 року СОЗи, 10 хазяїв, посіявши озимину, вирішили об’єднатися. Перші колгоспи було три: “Народинці”, “Нове життя”, “Червона скала”. В березні 30 з прапорами всі колгоспи прийшли до контори. Об’єдналися і назвалися колгоспом “Червона перемога”. Потім – ім. Постишева і остання назва – “Комуніст”. Коли об’єднали колгоспи, тоді об’єднали й два села. Першим спільним головою, був Штойко Остап Мойсейович. Наскільки я пам’ятаю, він був свій, не партійний, потім він був головним садівником в селі, до сих пір зберігся сад, посаджений ним. Потім його репресували.

В колгосп агітували. Але головне те, що якщо не хочеш йти, то – “план до двору”, або розкуркулювали. Розкуркулювали на Соловки в чому є, а те що було, в людей забирали. В Цілінкові дві сім’ї розкуркулили, а в Бохониках – багато. Хто не йшов, було дуже мало, то знущалися власті. Все забирали (корови, одежу) і змушували платити все більші й більші податки. Люди не витримували і йшли. Йшла “сплошна колективізація”. В ті часи люди склали частівку:

“Тато в СОЗі, мама в СОЗі,

Діти плачуть по дорозі.

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

Нема хліба, нема кики (м’ясо з салом)

Тільки кіно та музики.

Нема хліба, нема сала,

Бо советська власть забрала.

У 1932 р. була нормальна погода. Звичайний рік. Але все забирали. В сім’ї чоловіка все забрали. Бляху з даху здерли, корову забрали, а потім забрали й хату. В одній половині поселили єврейку з дітьми, а в другій поставили круподерку. Сім’я чоловіка зробила на городі землянку й там жила. Працювали мати і сини в колгоспі. Один брат на свинарнику, мати в ланці. Добре працювали. Одного вечора уповноважений Кульберій побачив, що в городі щось світиться, подумав, що самогонку женуть, підійшов до землянки, питає: “Що ви тут робите?” – “Живемо.” – “А чого не в хаті?” – “Нема.” – “Ви в колгоспі?” – “Так.” – “То я на нараді про вас запитаю.” Слово стримав, взнав що за сім’я, що добре працюють в колгоспі. “Чого ж ви хату в них відібрали?” – “?”. Після цього круподерку забрали в інше місце, а сім’ю чоловіка поселили в другій половині їхньої хати. Колгоспи – це була колотнеча. Скільки сліз. Скільки образ…

Від голоду 1932-1933 рр. в нас голодомору великого не було, бо близько Вінниця. В нашій сім’ї ніхто не помер. Тільки бідні по селу помирали, але дуже мало. Нас спасав батько. Він працював в колгоспі різноробочим, а по ночам шив. Дуже добре шив. Навіть замовлення брав в інших селах. Ноги тільки в нього були опухші.

Спасалися від голоду чим могли. Їли бур’яни, гичку, ховалися, як різали свою худобу. Щоб ніхто не знав, бо як взнають – заберуть все. А чоловіка в ДОПР. Допомоги від держави не було. Але працювала кухня і на поле обіди вивозили. Людоїдства в Бохониках не було. А от у Сосонці Вінницького району були випадки. В нас тільки крали все, що можна.

А от сестра моя вийшла заміж на Черкащину, в Звенигородський район, то там голод був великий. Поголовно вимирали. Спеціальна підвода їздила, вивозила трупи. Сестра пішла в сім’ю дуже заможну, її свекра на селі за те, що він такий багатий, називали дворянином. Багато землі він мав в різних місцях, а сили такої, що цвяхи кулаком забивав. Сім’ю в голод він спасав, а сам помер з голоду.

Сніцар (Рачук) Поліна Сильвестрівна, 1921 р. н.

“Я, Сніцар) Рачук Поліна Сильвестрівна, народилася 30. 10. 1921 р. в Цилінкові (частина с. Бохоники на Вінничині), там же жила під час голоду. Батьки, Рачук Сильвестр Іванович, Рачук Ганна Кіндратівна. Село було ненабагато меншим, ніж зараз. Я закінчила 6 класів, але в 13 років носила їсти і воду в поле до трактора. Працювала в колгоспі та в столовій, посуд мила. Чоловік, Сніцар Іван Микитович, вже помер. Маю двоє дітей. Село не набагато виросло.

Колгосп якось називався “8 Березня”. Спочатку були малі колгоспи, а потім зібралися великі. Головою колгоспу міг бути тільки комуніст. Штойко Остап Мойсейович головою не був. Він був в активі. Хороша людина. Головою був Гаврилюк Юхтим. А потім Окопнюк Степан. Він з Західної України приїхав. Як чого, не знаю. Комуніст. Хороший голова був. Його відправили на висилку, там він і пропав. Залишилося четверо дітей.

Батько мій, як тільки збиралися малі колгоспи, казав мамі щоб йшли, бо ми були бідні, троє дітей, і важко було прогодуватися. Мама не хотіли. Але тим, хто йшов в колгосп давали буряки й клевер. Ми в колгосп йшли серед перших. Мамі на вулиці не давали проходу. “Ти – колгоспниця. Не ходи нашою вулицею. По воздуху літай.”

В нас тільки висилали, розкуркулювали. Був такий випадок. Наших сусідів жили родичі з Тютьок. Там їх розкуркулили. Жили вони тихо, але й тут їх знайшли. Я пам’ятаю як їх забирали. На вулиці вже темно, але в хаті світло, й дуже плачуть мама. На вулицю не йдуть, бо не пускають. В дворі підвода, на неї посадили всю сім’ю. Серед дітей була Танася. Я з нею дружила. Але нікого з хат не випускали попрощатися. На підводі троє дітей. Страшно, бо дуже плачуть. Вислали їх на Сахалін. Чоловік там залишився. Син в них помер. А жінка з дочкою повернулися пішки в Бохоники. Вогнищами спасалися від вовків. Люди допомагали в дорозі. Повернулися вони в Бохоники. Але тут їх спіткало лихо. Люди наговорили на дочку, знеславили, вона вдома й повісилась на ленті. Це було перед війною, в 1939 р. А коли прийшли німці, то партійців ловили, а тих хто від влади постраждав, не чіпали. Жінці цій віддали хату в Тютьках. Там вона і померла. А багато пізніше приїхав її чоловік в гості. На Сахаліні він одружився і живе.

Щодо погоди, то 1932 рік був звичайним. Але хліб тоді не дуже родив. Поля були запирієні. Тільки коли уже техніка з’явилася, то пирій вивели. Але хліба в людей не було, почався голод, бо все витаскували на заготівлю. Батько в мене був завгосп, одного разу він приніс паляницю. Мені до сих пір пахне цей хліб.

Тоді “активісти” все забирали. Колона йде, всі запрягають коней, лозунги. Всі везли, ні в кого не питали. Уполномочені були з Вінниці. Обходили село. Вимагали хліб. “Ми здали.” – “Вези!” На них своє начальство нажимало.

Коли був голод, люди пухли, але небагато померло. Людоїдства не було.

Я добре запам’ятала помідори. Сусідка наша повезла на базар помідори. Мати й питають: “А де ж в тебе такі помідори?” – “Та межи бараболею виросли.” Мати розповіла батькові, батько й сміється. Виявляється, що хто спритніший, крали помідори в колгоспі. Вони там лежали на полі, пропадали. А сторож за четвертушку горілки давав красти, аби тільки тікали швидко. Ті помідори продавали у Вінниці. Купити що було дуже важко. Євреї все тримали і платити треба було втридорога. Можна було прогодуватися скотиною, але різати не можна було. Тому чоловіки кололи свиню тихо, бо міліція прийде. Надівали на морду мішок, щоб свиня захлинулися попілом. В нашій сім’ї хліба не було в голод, але була корова. То мене мати посилала кожного ранку в Вінницю з молоком (9 км). Мені було 12 років. Молоко я продавала, але одного разу, коли мостили дорогу, то робочі запропонували мені обмінювати молоко на хліб, велику таку скибку. Я прийшла додому, розповіла мамі. Мама дуже зраділа. Я кожного ранку ходила, обмінювала молоко на хліб. Поверталася тільки в обід. В нашому селі була сім’я. Жінку прозивали Косьминиха. Вони жили краще, бо мали січкарню. І ми знали, що вони випікають хліб. Діти, тоді ясел не було, голодні ходили по вулиці. І от ми вирішили піти до Косьминихи, бо знали, що сьогодні вона пече хліб. Прийшли і кажемо, що мама просили позичити хліба. Вона посміхнулася, подивилася на нас і каже: “Скоро буде підпалочок, от я вам його й дам.” А підпалочок, то це все тісто, яке в кінці збирається. Ми довго сиділи чекали і ось нарешті підпалочок наш. Ми його з’їли і мамі нічого не сказали. А Косьминиха, як зустріла маму, то розповіла їй, але за хліб нічого не взяла, не турбувала. Мама на нас дуже сварилася. Біля хреста вивозили обіди і роздавали колгоспникам, а я була маленька і дуже хотіла цієї кандьори, так називали ту баланду, що нам давали. І я понесла своє горнятко. Той, хто роздавав мене відштовхнув: “Ти не робиш!” Я заплакала, мама прийшла додому й каже: “Чого плачеш? Де твоя кандьора?” Вони пішли і взяли свою норму.

Я більше пам’ятаю, як рятувалися від голоду у 1947 році. Люди виїжджали у Челябінськ, бо там давали хату й роботу, але то було після війни.

Яропуд Олександра Миколаївна, 1916 р. н.

“Я, Яропуд Олександра Миколаївна, народилася 15 (27).04. 1916 р. в с. Бохоники, де проживаю і зараз (вул. Івана Богуна, 16) Батьки: Яропуд Ганна Олексіївна, Яропуд Микола Якович, мали 5 дітей. Незаміжня, мій наречений, Жеребнюк Федот, загинув на війні.

Село було менше як зараз, може номерів 400, школа, в приміщенні церковно-приходської школи. Був один вчитель, всі класи в одному приміщенні, вчителя дуже поважали, не так як зараз, класи розприділялися по лавам, перший, другий клас – багато лав, але після цього діти йшли на роботу, в 3 класі було 6-7 лав, а в 4 тільки одна. Мама не дуже хотіли, щоб ми вчилися. Казала: “Робіть, бо з книжки й хліба не будете їсти.” А тепер виходить, що із книжки можна їсти. Дві церкви було в селі. Бохоницької в 1933 р., мабуть, вже не було. А може ще й була. Люди ходили до церкви, мали свої поля, але в неділю не працювали. Мама казали: “Діти, неділі не зачіпайте.” Я до сих пір в неділю не працюю.

Освіта 2 класи, пішла в школу з 8 років. Ходила, доки босою можна було ходити (до Пилипівки). Все життя проробила в ланці (38 років, з них 20 ланковою).

Перший колгосп був на Народинцях. В роках 27. Перші колгоспники Петрусь, Іван Олексійович Коваль, Омелько Коваль, Кулик Домка, Коваль Марійка, Савчук Петро Гнатович. Вони над Бугом побудували дерев’яні хліви. Там тримали корів, свиней, овець. Жили в селі, а там на будинку чергували. Люди до них ставилися нормально. Але вони там довго не пробули. До цих пір це місце називається “будинком”, там не орють і не сіють. Головою там був Штойко Юхтим. Потім малі колгоспи об’єдналися. Голови були свої місцеві. Гаврилюк Юхтим, комуніст, до 33 року був, помер. Савчук Прокіп. Репресували Остапа Мойсейовича Штойко, Савчука Петра Гнатовича. Чужих забирали.

Ми з мамою не хотіли іти в колгосп. Жили самі. Але Семен Маринюк, завклубом, як прийду в клуб, то вижене. Не пускав, доки не прийду в колгосп. Я вже межи подружками сховаюся, а все одно побачить і вижене. Не давав жити, як прийду в клуб. Після нас вже тільки чоловік 30 в колгосп записалися. Але було троє чоловік, які в колгосп не пішли. Яропуд Юхтим Романович, до смерті не пішов в колгосп. Діти десь в Вінницю подалися. Землі йому не давали, тільки біля хати город. Поле відібрали. А ми все рівно свої поля в колгосп здали. Зралко Степан. Той десь приладнався діжурити, але в колгосп все рівно не пішов. Штойко Марко. В нього теж діти десь порозходилися. А налоги і на них, і на нас складалися. І до колгоспу і в колгоспі, все рівно налоги залишилися. На нас з мамою налогів було на рік 800 рублів, 300 яєць, 300 літрів молока і 44 кілограма м’яса. Тільки при Малінкові половину стало менше. В колгоспі ми робили за трудодні. На один трудодень давали 100 грамів зерна. І треба не один день, щоб той трудодень заробити. Люди так шуткували: “Сім день – буде трудодень. Дайте хліба хоч на день.” В рік мінімум це було 120 трудоднів. Але були роки, що ми й не виробляли. Бо мало писали. В неділю робили. Одного разу, на Великдень, послали нас коровами горати (?). Ми вже так просилися, бо Великдень. А нам бригадір каже: “Нема ніякої Пасхи”. То ми вигнали корів в поле, посиділи та й пішли додому. Свої городи обробляли або ввечері, або рано. Або якийсь день, чи півдня залишишся. А скоріш обробляли старенькі, що в полі не могли працювати. Одним словом – панщина. Сестру мою (Савчук Софія Миколаївна) розкуркулили в 1932 р. Небагата була, але не подобалася. Свої ж розкуркулили, голова, Сироветник Петро. Так раніше було: хочуть – розкуркулять, хочуть – не розкуркулять. Розібрали хату, клуню, шопу і вивезли у Вінницю. Вона довго там стояла, ця хата, недалеко від ринку “Урожай”. Сподобалась, напевно, хата, дуже гарна була, дерев’яна. З хати нічого не брали, нічого не було. Перед цим їх обікрали ще. Чоловіку (Савчук Михайло Кузьмович) три роки тюрми дали. За свою коняку, бо вона здохла. А жінку з трьома дітьми переселили до сусідки (Єдинак), через три роки сусідка їх теж вигнала. Вони повернулися на своє обійстя, поставили маленьку хатку. Цих три роки на їх обійсті ніхто не жив. Але й вони нічого не могли зробити. Чоловік в тюрмі, вона гола-боса, як поставиш? А за цих три роки, вона працювала в сусідки на верстаці й заробила гроші. Ми з мамою помогли. Чоловік повернувся. От вони і поставились, але чоловік трохи побув, заслаб та помер.

Про хлібозаготовки, казали, що то “викачка хліба”. Приходив уполномочений і наказував: “Все под метелку.” Нічого не залишали. Норми хлібоздачі? Бог його знає. Голодували люди. Свиней не можна було колоти. То одягали торбу попілу на морду, як кололи, свиня захлинеться, її і не чути. Спочатку шкуру вимагали, як люди кололи свиню. А потім справку, що ти маєш право колоти свою свиню. А хто ж цю справку дасть? Власть на то й сиділа, щоб не давати. Хто хлібозаготовками займався, не знаю.

Під голод у нас небагато помирало людей, бо Вінниця близько. У людей не було хліба, але була корова, та й до євреїв ходили заробляти. В Вінниці жиди мали землю, були багаті, але їх не розкуркулювали. Вони жили тепер там, де “Урожай”. Жиди платили і грішми і сухарями. Люди все робили: хати мастили, городи копали… А по других селах? Що говорили? Знаю про село Пилява. Недалеко від нас. Жінка, моя знайома туди віддалася. Там щорання їздив віз, по 15 душ скидали. Відвозили і заривали в ями.

В голодовку ми з сестрою в Вінницю пішли, на базар. І купили скибочку хліба. Через всю хлібину, але таку тоненьку… хилиталася. Заплатили 5 рублів. Тоді пляшка молока, 750 гр., певно коштувала копійок 30. От ми її розділили навпіл, сіли, щоб з’їсти, а босяк нахилився над сестрою, та й вкрав. В місті крали, в селі не дуже. От ми з сестрою половину ще поділили навпіл. Як голодовка була, то стару бараболю шпортали. Як бараболя, що посадили проросте, бадилля закріпиться, то ту картоплю, що посадили, стару, вишпортували і їли. Буряки кормові квасили. Сирі їли. Висадки по полям забирали їли. Вони коли їси, так печуть, ґвалт, їли, хоч і печуть. За колоски, як підбереш в полі, давали 3-5 років. Одну жінку посадили, Макарчук Софію, Софронову. 6 місяців дали. Вона дітям голодним квіточку колосків взяла.

Був в нас в селі “котьолочок”. Це люди з собою брали горнятко на роботу і їм давали баланду. Пухлі люди були, під очима лилось. До дітей несли це горнятко. Біда була. Коли сьогодні кажуть “біда”, то я сердюсь. Тоді в Вінниці нічого не було купити. Жидам легше жилось. Багаті, їх не розкуркулили. Тільки в війну їм важко було, лентами перев’язували. Ми тоді нічого не мали, бо все забирали. Молотили навіть квасолю. І все рівно забирали. Кожний день ходили. Чоловіки в хаті закопували, все рівно ходили, стукали і находили.

Їхали з села тільки в Челябінськ. Чотири сім’ї виїхало. Одна повернулася, а де інші три, не знаю.

Чула, що було людоїдство. Але в нас не було. Коні дохлі, свині їли, але рідко. У нас з мамою корова була. То не дуже голодували.”

Савчук Олексій Антонович, 1919 р. н.

Савчук ( Гаврилюк) Марія Лук’янівна, 1925 р. н.

“Я, Савчук Олексій Антонович, народився у 1919 р. в с. Бохоники. Батьки: Савчук Антон Юхтимович (1870), Савчук Фотіна Василівна (1876).

Освіта 7 класів. Навчався в Бохониках. У 1932 році в Бохониках була 7-річка. Дітей було багато. Навчалися в дві зміни. В приміщенні церковно-приходської школи. У 1933 р. в конторі (поміщицька садиба) зайняли ще дві кімнати. А в 1934 р. всю контору зайняли.

Почалися колгоспи у 1924 р. Засновниками були Король, Мудрик, Бондар, Рачук (дід Зарецької), Коваль. В січні 1929 р. вже почалася загальна колективізація. В Черлінкові був колгосп “Боротьба”, в Бохониках – “Народинці”. Були вони на будинку. Там в них були свої плантації. Землю між колгоспами розділяла дорога: від комори до джерела на Народинцях. В 1928 р. пройшов землеустрій. І бохоницькі зайняли більше землі. В кінці 1928 р. пішла загальна колективізація і рідко хто залишився поза колгоспом. Малі колгоспи об’єднали. Їх ще називали СОЗами. Загальному колгоспу дали назву ім. Чубаря Василя Яковича. До війни і після, колгосп називався “8 Березня”. Мою сім’ю розкуркулили, бо ми не йшли в колгосп, а пішли тільки в 1934 р. В нас постраждали батько і брат. До нас в Черлінкові розкуркулили дві сім’ї. Відправили на Соловки. Довбанюка Кіндрата з жінкою і сином, Пуздрановського з жінкою і дочкою. В хаті Пуздрановського залишився жити його зять, Ковердинський і дочка Настя. Хто в хаті Довбанюка не знаю. Нас розкуркулили в 1931 році. Забрали мало, в ліжках нишпорили. Забрали кожу, полотно і два кожухи. Тата відправили на Дніпрострой, на чотирі місяці до 14 серпня 1931 р. Він повернувся опухлий і помер. Після нього брата забрали (Савчук Оксентій Антонович, 1908 р.) за невиконання хлібоздачі. В хаті все забрали, геть з горщиків повисипали. Засудили на 5 років, просидів 3. Але він все рівно загинув. До війни закон був: засудженні не мали права жити на батьківщині. Він поселився в Бердичеві, пішов якось на роботу і не повернувся. Ніхто не знає, де він. Його засудили 14 листопада 1932 року, а не повернувся він в 1936 році. Головами колгоспів в Бохоницькому був Мудрик Микита, а загальним колгоспом керував Гаврилюк Юхтим, вони були партійні. Головою Артілі також був Штойко Остап.

Ми пішли в колгосп в 1934 р. Все забрали, то й мусили йти. Землю не забирали, але налоги були такі великі, що люди все віддавали і йшли в колгосп. На нас і закінчилася колективізація. В колгосп тільки не пішли Яропуд Юхтим Романович, Зралко Степан. Вони мали по гектару та по коняці. От і хазяйнували.

Хлібозаготовками в час голоду займався Сироветник Петро.

Від голоду померло 8 чоловік. Я пам’ятаю таких Бондар Іван, Савчук Гринько, Солодар Іван Лук’янович, Савчук Фот, Савчук Яків, Яропуд Мефодій і одна жінка. Бабуша Косьминка Гріші Яропуд. В нас не багато померло, бо було де працювати. Поруч лісництво, радгосп, спочатку був Браїлівський сахартрест, а в 1932 р. перевели його. Та й в Вінниці можна було купити які продукти. Одної ночі зимою з 1932 на 1933 рік до нас виконавець привів чоловіка. Він від голоду замерзав. Дядько цей був з Горбанівки і на ранок він вже був мертвий. А от у Солодаря Івана Лук’яновича цікава історія. До революції за нього вийшла заміж бохоницька панночка. До революції Бохониками володіли Лотоцький, який перепродав їх Тарутіну, а той Гусакову перед самою революцією. У Лотоцького було троє дочок: Соня, Вера, останньої не пам’ятаю. Були вони освічені. А Іван був дуже гарний парубок. І от здається Соня за нього вийшла за між. 20 років вони прожили разом. З ними і жила сестра Соні Вера. В полі вони не працювали. Все робив Іван дуже гарний і сильний. А я пам’ятаю, як вони йому в поле носили їсти. Такі маленькі, худенькі в шляпках. Може вони там щось вишивали чи шили, але в полі вони нічого не робили. В голод Іван помер. А вони вижили. Син залишився після нього. Коли Іван помер, то сестра Соні й Вери, що жила в Кам’янець-Подільському забрала їх до себе.

В нас мама спухла. То ми з братом ходили працювати в радгоспі Агрономічному. Заробляли кусок хліба та кусочок оселедцю. Приносили також буряки висадки. А в неділю ходили в ліс до липи, кору дерли – так і виживали. Нам не допомагали, бо ми не колгоспники. Не їхали в “мертві села”.

Бабуся Марія доповнила цю розповідь.

Мої батьки: Гаврилюк Лука Тодосієвич, 1894 р. н., Гаврилюк Настасія Костянтинівна, 1898 р. н.

Наша сім’я пішла в колгосп в 1929 р., бо до нас прийшли, забрали коні, віялку, клуню розібрали, то ми вирішили самі піти і все здати. В голод моїй сім’ї було легше ніж сім’ї чоловіка, бо ми вже були в колгоспі. В голод пам’ятаю, до нас приходили люди з інших сіл, з Ведмежого Вушка приходили просити. Мама як раз зварили дрібної бараболі та лушпиння, з печі витягнули. А жінка в горщик мати кажуть руки пошпариш, а вона не чує, тільки бараболю бере, бо голодна. Мати її нагодували, в торбинку склали і відправили. Куди вона пішла не знаємо. З Рівця приходила жінка. Переночувала, поїла і пішла далі. Тоді по людям все ходили. В неділю та свята хата не зачинялася. Це було в 32 –33 роках. Мама моя казали: “Самі не їмо, але дати треба”.